«Зігріті дружбою серця»

Анатолій Бондар
Полтава-2008

Добрі діла ніколи не забуваються

Читаючи цю книгу відомого журналіста Анатолія Бондаря, мимоволі пригадуєш події тридцятирічної давності, коли широко велися розмови про «магістраль дружби» - будівництво газопроводу Оренбург - Західний кордон СРСР. Ця надзвичайна споруда була потрібна всім, і в першу чергу країнам Західної Європи тодішнього соціалістичного табору. Як починалося будівництво і як воно проходило автор добре знає не з газет і пропагандистських телепередач, він усе бачив на власні очі, більше того, безпосередньо відповідав за всі організаційні, соціально-побутові питання польських будівельників, які проклали відрізок газогону територією Машівського району.

Як в кожній справі, а тим паче в такій масштабній на початку виникало чимало труднощів, та все ж їх успішно долали і ніхто не нарікав на якісь там негаразди. Всі усвідомлювали нагальну потребу в якнайшвидшому прокладанні газопроводу, що сприяло б зростанню економічних показників країн і зміцнювало стосунки між братніми народами.

Буваючи майже щодня на будівництві, спілкуючись з трудовим колективом гостей, А.Бондар ставав добре обізнаним з життям, побутом, різними проблемами поляків і намагався зробити все від нього залежне, щоб вчасно і успішно їх вирішувати. У цій книзі він поставив собі за мету чесно розповісти про все, що виникало під час будівництва, як зміцнювалися стосунки між прибулими спеціалістами і місцевими жителями від самого початку аж до його успішного завершення.

З великим інтересом читаються оповіді про теплі зустрічі з полтавськими письменниками і журналістами, про організацію спільного дозвілля поляків і сільських трудівників району, проведення спортивних змагань, вечорів відпочинку в Кошманівці, Михайлівці, Дмитрівці та інших населених пунктах. Заслуговують уваги і хвилюючі приклади взаємовиручки. Ось тільки один з них: коли виникла загроза стрімкого підтоптення ґрунтовими водами села Зоря, керів ники району, занепокоєні тривожною ситуацією, не могли знайти потужної техніки, щоб швидко прорити відвідний канал. І тоді було вирішено звернутися за допомогою до польських будівельників , які мали в своєму розпорядженні такі механізми. Вони з розумінням відразу ж відгукнулися на таке прохання і за три дні впоралися з важливою роботою. У свою чергу, машівці не раз допомагали полякам на спорудженні об’єктів базового містечка.
Безперечно, ця оповідь сумлінного автора не була б такою захопливою, якби у ній йшлося тільки про один “позитив". Життя є життя, і не може воно проходити лише в рожевих відтінках, а тим паче - в такій великій справі. Трапляються і непередбачувані курйози. Так було, коли через втрату пильності в непогідний вечір польський водій травмував на проїжджій частині дороги двох молодих людей.
А скільки клопотів і польському керівництву будови, і місцевим правоохоронцям завдала навала дівиць легковажної поведінки, що часто навідувалися сюди з Полтави (серед них були навіть школярки) в надії «облагородитись» за сексуальні послуги якоюсь коштовною річчю. Автор не обминає і цих прикрих випадків, розмірковує над прорахунками у виховній роботі серед молоді в трудових та навчальних колективах.
Багато цікавого читачі книги дізнаються не тільки про історичне минуле українсько-польських взаємин, а й читатимуть думки про наше сьогодення, що без сумніву розширить знання кожного. Сам автор чесно зізнався: він зробив лише спробу з доступних джерел написати документально-публіцистичну книгу. Він виклав суто своє розуміння подій тридцятирічної давності, які мають великий відголосок і нині.

Книга «Зігріті дружбою серця» рясно проілюстрована світлинами з архівів та сьогочасними, що додає їй більшої достовірності, а колоритні прислів’я збагачують просту мовну лексику більшою переконливістю.

Інколи до автора можна мати претензії деяких, здавалося б, широких відхилень від основної теми, екскурсів у минупе, але не можна не визнати того, що робив зш це для повнішого уявлення і глибшого розуміння українсько-польського співробітництва, зокрема, про доцільність цієї газотранспортної магістралі.

І сьогодні, через тридцять років, маючи за плечима поважний вік і чесно пройдений трудовий шлях, Анатолій Миколайович Бондар щиро зізнається: “Ми знаходили можливість робити все, аби польські друзі побачили широко відкриту для них українську душу, гостинність і повагу, що ще більше зміцнювало нашу дружбу і братерство”.

Так, усе це - наша історія, збагачена ще одним яскравим свідченням дружніх взаємин між Україною і Польщею.

Іван Моцар,
член Національної спілки журналістів України.




ВІД АВТОРА

Сьогодні на сторінках газет, по радіо, телебаченню, і навіть серед нас, простих мирян, ведеться жорстка дискусія щодо енергетичного забезпечення нашої держави, в першу чергу блакитним паливом. Та щоб ми не говорили, на жаль, Україна поки що в цьому питанні залежить від Росії.

Завдяки газотранспортній системі, яка проходить через Україну, Європа одержує російський газ. Ця система, мов кровоносна артерія живить європейські країни (130 млрд. кубометрів газу - А.Б.).

Сьогодні навіть важко уявити що сталося б з ними, якби ця артерія, не дай Бог, згинула...
Думаючи про це, я завжди згадую будівництво міжнародного газопроводу Оренбург - Західний кордон СРСР (згодом його назвуть: «Магістральний газопровід «Союз»).
Тридцять років тому це був один з найбільших об’єктів, передбачених комплексною програмою економічної інтеграції країн - членів Ради Економічної Взаємодопомоги. Початок боротьби Європи з газовим голодом.
Стальна магістраль протягнулася на 2750 кілометрів.

Траса була розбита на п’ять дільниць, де роботи велися будівельниками Німецької Демократичної Республіки, Болгарії, Польщі, Чехословаччини і Угорщини, а Румунія внесла свій вклад в забезпечення газопровідного комплексу технологічним обладнанням.
Для полтавців історично важливо, що через землі нашої області проліг великий відрізок цієї міжнародної газотранспортної системи.

Нам слід гордитися цим.
Будували полтавський відрізок газогону німці (кременчуцький напрямок) і поляки (Машівський район).

Мені випала доля бути не тільки свідком спорудження газопроводу на Машівській дільниці, а й безпосередньо займатись питаннями соціального, культурного та побутового забезпечення польських будівельників.

Доречно буде сказати, що вони щоденно відчували нашу турботу протягом трьох років - до завершення будівництва. Запам’яталися, я б сказав, навіки врізалися в мою пам’ять ті важливі події, які були пов’язані з польськими будівельниками.

Мене нині зігріває думка: те, що робилося тоді, стало потрібним сьогодні не тільки нам, а й народу Європи. Це й спонукало мене взятися за написання книги, яку ти, дорогий читачу, тримаєш в руках.


«ЗУСТРІНЬТЕ, ЯК ДРУЗІВ...»

Серпневий ранок 1975 року. В розпалі жнива. Для нас, працівників райкому партії, як і для усіх селян - це напружена і відповідальна пора. Майже кожен день зранку і до пізньої ночі ми в господарствах серед тих, хто, обливаючись, потом,я (а те літо було особливо спекотним) збирав урожай зернових. Пам’ятаю, були випадки, коли комбайнери не витримували жари (у кабіні комбайна інколи сягала за 50 градусів) і їм ставало зле.

... О пів на сьому я вийшов з квартири, аби раніше бути в райкомі партії, бо запланував поїхати на жнива в колгосп імені Щорса.

Щойно зайшов у кабінет, коли дзвінок Першого, по прямому. Я схопив червону трубку:

-Слухаю вас, Миколо Володимировичу.

-Добрий день, Анатолію Миколайовичу, - спокійно говорить він. - Ви сьогодні нікуди не їдьте, а чекайте гостей. Приїдуть керівники польських будівельників, які будуть споруджувати Машівську дільницю газопроводу. Зустріньте, як друзів... Вислухайте їхні прохання, пропозиції, покажіть Машівку. Ви ж розумієте, це тільки знайомство, а робота буде потім... В; 'хуйте, це дуже важливо...

Останнє можна було й не говорити. Я й сам прекрасно знаю, що це дуже важливо - міжнародне ж будівництво, а не наше, та ще й на такому рівні.

Збагнувши, що мене чекає надалі, я невимушено здриг нувся, а на спині виступив холодний піт... Та як говорить українське прислів’я: «Де сила не візьме, там розум допоможе».

...Польща... Що я знаю про цю країну? Дуже мало. Знаю, що вона індустріально-аграрна. Добуває вугілля, природний газ. Випускає морські судна, автомобілі, вагони, виробляє мінеральні добрива. У сільському господарстві переважає приватна форма власності, що викликає в нас подив. Незрозуміло, чому до цього часу немає колективних господарств, як в нашій державі? Чому селянам краще працювати самостійно? Та й багато «чому».

Але мене дивувало й інше. Як же поляки, працюючи індивідуально, одержують високі врожаї жита, пшеииці, цукрових буряків, особливо картоплі, яку завозять і шиашу країну...
Треба до приїзду польських будівельників більше дізнатися про цю республіку, яка знаходиться в Центральній Європі і з півночі омивається Балтійським морем.
Площа Польщі, здається, більше 300 тис. кв. км, а населення - майже 308 млн. чоловік.
Та й про польську науку і культуру мало знаю. Хіба що про астронома Коперника, поета Міцкевича та про композитора і відомого піаніста Шопена дещо читав.
Який сором... Слід негайно подзвонити в районну бібліотеку, щоб підібрали відповідну літературу.
Набираю номер телефону завідуючої бібліотеки Н.Борщ.
- Алло. Добрий день. Це - Бондар. Ніно Василівно, прошу вас підібрати довідкову літературу про Польщу. Будь ласка, якщо можна, занесіть мені сьогодні.

Я виглянув у вікно, яке виходило прямо у прекрасний садок, де наливалися пахучим соком яблука і груші. Під сонце, яке ще не встигло нагрітися, як велика червона сковорода, вони підставляли свої ще зелені, але красиві боки. Хто б не приїздив з Полтави чи зі столиці, завжди йшов у райкомівський сад, помилуватися і трішки відпочити в холодку.

«Треба й польських гостей повести у цей райський куточок», - подумав я. Двері кабінету були трохи відхилені. З коридору почулася польська мова. Це вони. Вже приїхали. Я вчйшов їм назустріч.

-    Добрий день, - вітаюся я, подаючи їм руку.

-    День добрі. Я є Хенрік Домбровський, керовнік «Енергополя», - першим говорить, важко вимовляючи російські слова, інтелігентний чоловік в окулярах і, показуючи на молодого, усміхненого, круглолицього товариша, добавив,

-    а це єсть Юзеф Долбень, керовнік організація подставова ПОРП (Польської Об’єднаної Робітничої партії - А.Б.).

Я теж назвав своє прізвище, ім’я та по батькові, свою посаду. Запросив до кабінету,

-    Сідайте, будь ласка. Вийняв пляшку мінеральної води, склянки і запросив випити, щоб утамувати спрагу.

-    Бардзо дзенькую. Дзі єсть горяцо. (Жарко - А.Б.),

-    посміхнувся Хенрік Домбровський. І, показуючи на свого товариша, продовжував. - Пан Юзеф добже знає російські єзик. Проше.
Дійсно, Юзеф Долбень розмовляв по-російськи добре.

Він і розповів мету їхнього попереднього, так би мовити, розвідувального, приїзду. Через два тижні прибуде перша група польських будівельників, які розпочнуть будівництво своєї житлової бази, своєрідного містечка, де буде їдальня на 600 місць, п’ять готельних будиночків, клуб, магазин, спортивний майданчик, на якому вже весною плануються «міжнародні», як сказав Юзеф, змагання. Всього, за його словами, приїде більше 800 польських будівельників. Вони споруджуватимуть у райцентрі два багатоповерхові будинки, дитячий садочок на 150 місць, магазин. Це для тих , хто через три роки, (а саме за цей час завершиться будівництво газопроводу Оренбург-Західний кордон СРСР), працюватимуть на компресорній станції. Одночасно вестиметься і будівництво на Машівській дільниці газопроводу.

-    Роботи буде дуже багато, - щиро посміхається Юзеф Долбень. - Чому нам необхідно добре підготуватися, все продумати. Найперше, ми просили б вас, потурбуватися про забезпечення наших працівників теплим одягом, взуттям,

тобто валянками і кожухами Нас попередили, що зима буде холодна. Для цього нам виділять відповідну кількість злотих і ми все закупимо

-    Представіце гандолові прошені повідзень, - підказує Хенрік Домбровський

-    Так. Треба про все це повідомити представників торгівлі, - переклав Юзеф. - До речі, нас просили польські колеги, щоб у вашому центральному магазині були в продажу золоті каблучки.

-    Обрачка шлюбна, - посміхається Хенрік Домбровський.

-    Звичайно, в першу чергу шлюбні каблучки. У нас серед будівельників дуже багато молодих хлопців, яким бицуть потрібні шлюбні каблучки. Але все це між іншим. СЦиовне

- створити належні умови для працюючих на будівництві газопроводу.

Я записував всі прохання і відразу ж на полях записника проставляв прізвища відповідальних керівників, яких негайно слід запросити до себе, найперше голову райспо-живспілки Леоніда Липоватого, тому що валянки, кожухи, а тим більше, золоті речі - це великий дефіцит. А кількість їх значна. Зрозуміло, що вирішувати такі питання доведеться на рівні першого секретаря райкому партії. Але те, що вони будуть вирішені, я був впевнений на сто відсотків, тому спокійно і твердо сказав керівникам польських будівельників:

-    Всі ваші прохання будуть вчасно виконані. Не хвилюйтесь. Я розумію, що всього відразу не передбачиш, в ході роботи виникатимуть ще багато питань, але холодну зиму ви і ми зустрінемо як годиться, у всеозброєнні. Не такий страшний чорт, як його вам намалювали в Польщі, - жар- ( тую і запрошую гостей відвідати наш садок, де чародійно пахнуть фрукти.

До речі, я помітив, що цей запах першим відчув Хенрік Домбровський. Він повів носом, глянув на відчинене вікно, понюхав, і сам собі посміхнувся. А коли почув моє запрошення, зразу ж підвівся, чомусь зняв окуляри, немовби вони йому заважали, і радісно мовив- -    Бардзо дзенькую, бардзо дзенькую.. Він, не гаючи часу, попрямував на вихід, в сад. Юзеф Долбень якось по-синівськи тепло подивився йому вслід і тихо прошепотів.

-    Він дуже любить сад.. Це його стихія

В саду Хенрік не приховував свого захоплення яблунями в сонячних променях.
Деякі плоди майже були стиглими і я давав їх для проби. Він з насолодою їв, кращі клав у кишеню. Побачивши це, я збігав у кабінет і приніс йому сумку. Разом з Юзефом нарвали червонобоких яблук. Груші були ще зеленими.

Він щиро дякував і, ніяковіючи, вибачався за клопіт.
Глянув на годинник і зразу ж похмурнів.
-    Спознік сє. Треба язда на Полтаву.
Швидко подав мені руку, посміхнувся.
-    До відзенья. Дякую за троске.
-    Ми раді знайомству. Через тиждень приїдемо з першою групою будівельників, - говорить Юзеф, подаючи руку. - Тоді і обговоримо конкретно всі питання соціального обслуговування. І особливо культурного відпочинку. До побачення.

Я провів їх до «газика» з польськими номерами і побажав їм щасливої дороги. Мені неодноразово доводилося зустрічати, супроводжувати і проводжати різні іноземні делегації. Клопоту було немало, але то зовсім інше, ніж сьогоднішня зустріч з польськими друзями. Адже мені доведеться щоденно з ними працювати. Для себе ніяких вихідних. Вихідні - з ними. Концерти, вечори дружби, ділові зустрічі та багато інших заходів. І це три роки.. А в мене ж двоє дітей, молода дружина...

«Чого ти розкис. - Говорю сам собі. - Тобі ще будуть заздрити колеги з інших районів. Це жива цікава робота, не ге що партійно-ідеологічна та соціально-виховна, які відзначаються формалізмом, перестрахуваннями і ти не бачиш плодів своїх сгарань. А це найгірше».

Треба братися відразу ж, сьогодні, за виконання того, що проси тій поляки.
На сьому годину вечора запросив до себе голову правління райспоживспілки Леоніда Липоватого, завідуючого райвідділом культури Михайла Сливку, начальника райвідділу міліції Миколу Кравченка (без міліції не обійтися), першого секретаря райкому комсомолу Вячеслава Ілюхіна та голову районної ради спортивного товариства «Колос» Володимира Рубана.

Розповів їм про приїзд керівників польських будівельників Машівської дільниці газопроводу Оренбург-Західний кордон СРСР, про їхні прохання, довів їм, як ми привикли тоді говорити, «завдання до двору». Радості на їх обличчях не помітив, але усі поставилися до мого повідомлення серйозно. Про те, що в нашій країні буде будуватися такий міжнародний газопровід, знають всі. Про нього багато говорилося по радіо і телебаченню. А ось про те, що проходитиме він і через Машівський район, та ще й буде споруджена компресорна станція на нашій території, їм було невідомо, 1 що й викликало неабияке здивування. Та, відверто скажемо, й гордість, хоча всі розуміли, що їм значно добавиться клопотів.

Після цього я зайшов до першого секретаря райкому партії, який тільки що приїхав з Полтави, і про все йому доповів. Сказав і про те, що вже провів невеличку, але конкретну нараду з тими, хто безпосередньо відповідатиме за вирішення «польських проблем». Особливо наголосив на питанні щодо забезпечення поляків дефіцитними товарами: кожухами, валянками і золотими речами. Микола Володимирович Хоменко зразу ж зреагував:


- Про це не хвилюйтеся. Обов'язково вирішимо.
- Потім додав.
- 3 мого боку буде повна підтримка у розв’язанні всіх проблем, пов’язаних з поляками.

Я вас попрошу разом із керівниками відповідних служб продумайте, або передбачте, ті проблеми, які виникли і ще можуть виникнути, складіть робочий план їх виконання. Це питання обов’язково обговоримо на засіданні бюро райкому партії. Всю роботу з поляками на себе не беріть. Ширше і настирливіше залучайте до цього керівників районних служб, тому що нам необхідно завершити жнива і добре підготуватися до партійного навчання та осінньо-польових робіт. Звичайно, все це зробити буде нелегко, але така наша доля... Треба зробить все, аби поляки побачили на що здатні полтавці. Ми ж українці - чи не так?1 До речі, продумайте разом з райвідділом культури, щоб було побільше українських пісень, танців, українських сувенірів для проведення різних заходів з польськими друзями. Це наша національна гордість.

Він пильно подивився мені у вічі і додав: - Думаю, ви мене зрозуміли...
Я щиро посміхнувся і сказав:
- Звичайно, Миколо Володимировичу. Все буде зроблено.


ДОБРЕ РОБИТИМЕШ - ДОБРЕ Й БУДЕ

Тиждень минув, як один день.
Пішли дощі. Виникла небезпека проростання зернових, покладених у покоси. Ті голови колгоспів, які не послухали шаблонної, бездумної вказівки «зверху»: не косити напряму, а класти хліб у покоси, були, як кажуть, на коні. А слухняні керівники чухали потилиці... Що робити?.. Декілька днів таких дощів, і хліб може загинути.

Микола Хоменко розумів ситуацію, яка склалася з жнивами, і просив керівників господарств організувати людей на перевертання валків, аби не попріло зерно. З п’яти годин ранку і до пізньої ночі він був в колгоспах, серед жниварів, рекомендував і радив їм зробити все, аби врятуваш хліб від природної стихії. І все ж він знаходив час, аби поцікавитися, як йдуть справи з польськими друзями. Чи все зроблено для їх забезпечення. Які виникають проблеми, тощо. Така підтримка Першого мене радувала і давала можливість більше уваги приділити саме цій роботі. Хоча ніхто не звільняв мене від безпосередніх обов’язків: ідеологічне забезпечення жнив, партійна освіта, соціалістичне змагання та інше. Добре розумів, що найперше з мене запитають саме за стан ідеологічної роботи, однак покарають і за недоліки в роботі з польськими....